Ігор Безкаравайний: "Турбувало нерозуміння, що робити далі"

Ігор Безкаравайний сам із Донецька, тож бачив зсередини, як розвивалася ситуація на сході країни в 2014-му. "Після того, як стало зрозуміло, що це не якесь "непорозуміння", а реальна війна, я покинув непідконтрольну Україні територію і підписав контракт зі Збройними Силами", — розповідає він.

Свій від’їзд з окупованого Донецька через блокпости бойовиків чоловік називає "типу спецоперацією". На той час 23-річний хлопець у шортах і кедах, який мав при собі лише рюкзак із мінімумом речей, за легендою їхав у справах до Запоріжжя. "Такий собі турист-авантюрист", — жартує Ігор і додає, що подібних історій тоді були десятки тисяч.

Виїжджав уже з наміром піти у військо. Опинився на полігоні 93-ї бригади, яка через кілька років стала відомою під назвою "Холодний Яр", підписав контракт. Це була осінь 2014-го. А через рік, у вересні 2015-го, чоловік отримав тяжке поранення.

"Насправді звичайна побутова в умовах війни історія", — каже Ігор. На той час він був механіком-водієм бойової машини піхоти. Група отримала завдання "виїхати на вогневий рубіж і продемонструвати злагодженість підрозділу": "Словом, не таємнича, але дуже хитра задача. Проте ми її не виконали, бо на шляху до точки було мінне загородження". Ігор вів машину, що йшла першою як дозорна, і наїхав на протитанкову міну. Вона здетонувала прямо під ним. Як наслідок — "травматична ампутація нижньої кінцівки".

"Після цього задачу вже ніхто не виконував, — говорить Ігор й далі роз’яснює, — Ми потрапили у дуже-дуже-дуже-дуже грамотну засідку, яку зробили точно не аматори, не шахтарі й не "бунтівні елементи" Донецької області. Тому що місцевість підібрана грамотно й у вдалому місці зроблена мінна загорожа. Якби це був реальний бій, а не виїзд на бойові позиції, нашу колону тоді би знищили — там не було можливості розвернутися і нормально вести оборону".

Це трапилося в районі Карлівського водосховища на Донецькому напрямку. Ігоря евакуювали спочатку в місцеву лікарню Селідово, там стабілізували й повезли до Покровська. Звідти відправили на тиждень у відділення інтенсивної терапії в Дніпрі, далі — у військовий госпіталь у Києві. Там він провів два місяці на лікуванні й отримав первинне протезування наприкінці листопада. З госпіталю чоловіка виписали під Новий рік.

"Мабуть, найскладнішим було зрозуміти, що робити далі й куди рухатися, — каже Ігор. — Та ще це бюрократичне пекло. На той момент мої документи були суцільним хаосом: паспорт із донецькою пропискою, військовий квиток виданий у Дніпрі, документи про поранення взагалі не зрозуміло, яким чином сформовані".

А от гіркоти від втрати ноги у нього не було чи, принаймні, так Ігореві згадується зараз:

"Справа в тому, що мені пощастило вижити у тій ситуації, прямо дуже-дуже пощастило. Тому, здається, обійшлося без депресії. Було важко перші тижні після поранення: все болить, перев’язки щодня, операції через день. Складно вставати, але це фізично боляче. Але якщо говорити про психологічний аспект, то турбувало саме нерозуміння, що робити далі".

А далі були п’ять років державної служби.

"Це цікава історія. У якийсь момент у моєму житті з’явилася людина, яка сказала: "Так, хлопче, тобі апельсини, мандарини й шоколадки більше не потрібні, підем оформлювати всі необхідні документи [пов'язані з пораненням], бо в тебе тут печаль-біда". Коли процес запустився, я просто ненавидів цю бюрократію і чиновників, — щиро розповідає Ігор. — Та в якийсь момент ця людина каже: "Ти не хвилюйся так, ще сам працюватимеш на держслужбі". Я такий: "Євгеніє Іванівно, та ніколи в житті!". Й десь за рік після тієї розмови я заступив на держслужбу".

Каже, ця робота дала йому мету й принесла швидке кар’єрне зростання: "Я почав із самого дна, так би мовити, заступив на найнижчу посаду — головного спеціаліста в Міністерстві молоді й спорту, — а за п’ять років прийшов на посаду заступника міністра у справах ветеранів".

Це те місце, де Ігор отримав можливість впливати на ситуацію, втілювати ідеї, а не лише бути інструментом і виконавцем. А головна його ідея була — прибрати бюрократичний бар’єр між державою і ветеранами, який йому самому довелося долати.

"Я хочу, щоб держоргани були сервісом, щоб отримання гарантій від держави, які вона має перед ветеранами, не вимагало надзусиль з боку військових, — говорить Ігор.

Й далі пояснює на прикладі. — Якщо, умовно, я маю право скористатися послугами психологічної підтримки, то не хочу для цього збирати 15 довідок, а потім нести їх у відділення соцзахисту й чекати ще два місяці, щоб мене відправили в якийсь санаторій. Щоб, відчуваючи потребу в психологічній підтримці, я міг вибрати заклад, фахівця, прийти до нього й сказати: "Мені побратими/посестри вас рекомендували, давайте працювати", і все".

На момент, коли Ігор йшов з посади, команді вдалося внести зміни до постанови, яка регулює цей порядок отримання гарантій. Їх таки затвердили й запустили процедуру, яка дозволяє Міністерству в справах ветеранів самому добирати фахівців для тих чи інших потреб, перевіряти їхню кваліфікацію й оплачувати роботу.

"Для ветерана вся бюрократія залишається за кадром, вона на плечах Міністерства й надавача послуг. Він не париться, які довідки й кому нести, лише заходить в реєстр на сайті, обирає, звертається і працює, з ким хоче. Фундамент для цього заклали. Уже пів року, як я пішов, але команда продовжує рухати й дотискати", — підсумовує Ігор. Каже, за планом процедура мала запрацювати 1 липня, тож ось-ось чекають на перші результати.

Посаду він залишив наприкінці грудня. Планував трохи перепочити й повернутися до роботи над реформою, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну внесло корективи.

"24 лютого із сім’єю зустріли вдома. Як і більшість українців, прокинулися від вибухів десь між 4 і 5 ранку. Мені тоді було стрьомно в тому сенсі, що я не розумів, що відбувається. Характер вибухів був такий, що я не чув раніше. У 2014-2015 роках це була переважно артилерія, ніяких ППО, ракетних систем, а тим більше авіаційних ударів не задіювали", — розповідає Ігор.

На ранок сім’єю вирішили поїхати з Києва. Спочатку у Вінницю, потім до Тернополя й зрештою осіли на кілька місяців у Копичинецькій громаді. "3-4 дні пішло на те, щоб зорієнтуватися, а далі почав шукати, чим допомагати. Бо просто сидіти на дивані не варіант — можна поїхати дахом, — згадує чоловік. — Далі знайшлися у Тернополі люди, з якими знайомі ще з часів, як я був у шпиталі. Організували волонтерський склад-двіж і почали тягати з-за кордону засоби захисту для військових".

Кілька місяців Ігор займався волонтеркою. Каже: не було завдання створити другий "Повернись живим" чи "Фонд Сергія Притули". Одразу розуміли: по-перше, у якийсь момент за кордоном засоби захисту для купівлі вичерпаються, по-друге, частина команди — не місцеві, колись настане день повертатися додому. Але, каже, роботу на той момент зробили по максимуму.

Після повернення до Києва Ігор приєднався до міжнародної організації IREX (Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів). За його словами, це один із головних партнерів Міністерства у справах ветеранів на міжнародній арені. "Організація займається гуманітарними питаннями, зокрема, має напрям, націлений на реінтеграцію ветеранів зі сторони громадянського суспільства. Наше завдання — вислухати українські організації й благодійні фонди, які приходять з ідеями й кажуть: "От, якщо ми не зробимо те і те, то усім ветеранам буде погано". Ми дивимося, аналізуємо й відповідаємо: "Ні, друзі, це лайно" або: "Крута ідея, давайте працювати" й реалізуємо її в межах наших політик, — пояснює Ігор. — Словом, я зайшов у ту ж сферу ветеранських прав, тільки зі сторони громадянського суспільства. Особливо нічого не змінилося, лише інструментарій. І є добра нагода імплементувати попередній досвід держслужби".