Герой України Влад Якушев

"У березні були два поранення: уламкове в голову й два уламки в плече. Але я досить швидко повернувся в стрій. Фактично за два тижні, як тільки трошки затягнулися рани. Третя — в руку й, чесно кажучи, не очікував, що виявиться настільки складним. Куля зайшла так, що вирвала частину м’яза, перебила кістку й порушила досить серйозно функції самої руки. То мушу відсиджуватися вдома й відновлюватися", — розповідає Влад Якушев, до війни львівський журналіст, нині — письменник та розвідник бригади морпіхів.

До війни він був редактором журналу "Кримінальне чтиво", займався розслідуваннями, організував із другом мережу спортивних залів для дітей із неповних і малозабезпечених сімей. "А потім почався Майдан і довелося туди їхати. А після Майдану почалася війна — і довелося воювати", — каже Влад.

Уперше потрапив на передову в 2015-му. У військо його привела журналістика: "Я хотів іти саме в Збройні Сили, а не добровольче формування. Я — офіцер запасу, моя професія — радіолокаційні станції, але на той момент був не потрібний, бо противник не використовував авіацію. Тож мусив чекати аж до 2015 року, поки не ввели посаду пресофіцера. Тоді вже були потрібні журналісти, і я став пресофіцером 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого".

Влад відвоював два роки. Повернувся на
прикінці 2016-го. "У мене тоді наполовину не працювали легені. Бо я астматик, а зима видалася складною. Ми були у Мар’їнці, дуже близько від позицій росіян. Важкі бої, велика кількість поранених. Довелося переходити запалення легень на ногах, воно десь і далося взнаки, астма загострилася. Але за рік-півтора вдалося вичухатися. Це єдине, що було. Ну, і малюсінький уламочок, який живе у мене в боку, та й все", — Влад не сприймає за серйозну травму те, з чим повернувся після першої ротації — чи тому, що вже давно було, чи тому, що це для нього справді дрібниці порівняно з тим, що зараз.

У міжвоєнний період він засів за письменництво. Перша книга — роман "Карателі", де він описав пережиті події 2015-2016 років. Дві наступні — історико-пригодницькі — видав у співавторстві з другом і побратимом Андрієм Лотоцьким. І остання на сьогодні — "Мобілізяка", у якій Влад розповідає свою історію, вийшла друком напередодні війни, 23 лютого.

"Воно мусило рано чи пізно статися, у мене не було ілюзій", — каже. Як тільки з’явилася новина, що міста бомблять, Влад зідзвонився із побратимами, і вони вирішили разом піти до військкомату: "Отак сформували готовий взвод людей із бойовим досвідом. Прийшли й сказали, що готові їхати воювати. Опинилися в розвідці морської піхоти. І, як мені здається, досить ефективно працюємо".

Останнє поранення, яке тимчасово вивело Влада з ладу, він отримав на початку травня. "Це був бій із кадирівським спецназом. Ми отримали завдання зайти в ліс і відтіснити їх так, щоб можна було протягнути спільну лінію оборони між двома позиціями. Мені вдалося виконати завдання. Ми їх доволі-таки непогано покрошили в тому лісі. Але бій був дуже близький — ми зуміли підкрастися до них буквально десь на 20 метрів, вони нас проґавили. Я зловив кулю в руку", — розповідає Влад.

Каже, рана затягнулася, кістка зростається. До 18 серпня він ще на реабілітації, потім чекає висновку лікарів, чи продовжувати лікування, чи повертатися у військо. Поки виконує інструкції й старається не дратуватися через вимушений простій, а шукає в ньому можливості допомогти своєму підрозділу в інший спосіб.

"Фізично — дико дратувало до останнього часу, що я не можу собі шнурівки зав’язати на чоботах. Але вже можу, вже виходить", — розповідає Влад.

І додає: "Психологічно надзвичайно складно те, що я не беру участі в боях. Я постійно на зв’язку з нашим підрозділом і, наскільки можу, намагаюся допомогти порадою, намагаюся стягнути якусь волонтерку з того, що нам потрібно, намагаюся підвищити максимально боєздатність підрозділу. Але те, що я далеко від місця подій, — це психологічно важко".

Поки на реабілітації, Влад збирає гроші й домовляється з виробниками про бойовий квадрокоптер, який здатен скидати вибухівку на ворога. "Для нас це важливо, бо ми — розвідка й часто знаходимо цілі, що не є достатньо важливими, аби задіювати артилерію, одиночна техніка. І буває таке, що ми не можемо її нічим іншим дістати. Такий дрон дуже нам допоміг би, — пояснює. — Мені важливо закрити це питання, поки я тут, на місці. Бо потім ми знову опинимося десь на лінії, а то й за лінією фронту, і, боюся, звідти дотягнутися до мирної землі буде значно важче".

Наостанок запитую у Влада, що мотивує його щоразу після поранення повертатися у бій. "Я дуже хочу, щоб війна швидше закінчилася. А щоб це сталося, нема ради — треба йти воювати. Звичайно, я хочу повернутися і щоб все, що зараз відбувається, стало страшним спогадом. У мене величезні плани на письменництво і є вже певні зобов’язання. Я хочу писати книги для дітей, бо вони — фундамент нашого щастя, добробуту й усвідомлення, що таке держава і нація. Але зараз лишитися вдома — не варіант. Це ніяким чином нашу перемогу не наблизить".