Війну Володимиру Примаченку судилося побачити тричі. Спочатку його, молодого прикордонника, у радянському союзі відправили «виконувати інтернаціональний обов’язок» до Афганістану. А роками пізніше, досвідченим бійцем, без пафосних прив’язок пішов виганяти ворога вже у своїй країні — у 2014 та у 2022 роках.
Народився у Кривому розі в 1965 році. Із самого дитинства займався боксом, неодноразово виступав на змаганнях, взимку улюбленою грою був хокей. Паралельно із тим ходив у музичну школу, вчився грі на баяні, а також самотужки опанував гру на гітарі.
Одразу після навчання у середній школі, пішов служити до армії. Про неї синам не розповідав та був проти, щоб діти проходили цю ж школу виживання.
Афганська війна у 18 років
У 18 років юного та недосвідченого Володимира відправили до далекої азійської країни — Афганістану — на війну. Там українець служив як бортовий механік та кулеметник гелікоптера МІ-8.
У гірському та жаркому Афганістані Володимир прослужив півтора року. Пізніше, маючи родину та дітей, чоловік не розповідатиме про страшні події тієї марної війни. Згадував лише хороші моменти: яких побратимів мав, як винахідливо вони пристосовувались до незнайомої країни, як спілкувались з місцевими тощо.
Проте три роки тому в інтерв’ю для ЗМІ Володимир таки розповів про враження від афганської війни. І вони не були такими приємними, як ті, що згадував у сімейному колі. Тоді чоловік говорив: «Найгірші враження були, коли втрачали побратимів. Тих хлопців, з якими 5-10 хвилин тому спілкувався. Це були дуже сильні враження для молодих ще хлопців. Це психологічна травма. Була злість!».
Повернення додому та мирне життя
Після війни чоловік розпочав нове життя. Переїхав з Кривого Рогу до Херсона. Пізніше, на Майдані Володимира спитають звідки він, і той скаже: «З Херсону». Після того побратими дадуть йому позивний «Херсон».
У вже місті-герої Херсоні, Примаченко отримав вищу освіту в локальному університеті за спеціальності «Менеджмент та управління персоналом».Адаптуватися до цивільного, мирного життя молодому чоловіку допомогло кохання. Її звали Олена. За рік стосунки переросли у сімейні. А згодом родина поповнилась двома синами.Сім’я живе спокійним життям. Майже кожні вихідні Володимир із друзями ходить на рибалку та охоту. Родина чекає на старшого сина з морського рейсу та й гадки не мають, як сильно зміниться їхнє життя…
Боротьба у роки Майдану
За подіями 2013 року Володимир Примаченко уважно слідкував з екрана телевізора.
«У той час я якраз прийшов з рейсу та був вдома. Пам’ятаю, як батько злісно коментував побиття студентів на Майдані Незалежності. Він не розумів, як взагалі так складається, що спецпідрозділ «Беркут», який ніби має захищати людей, дозволяє собі нещадно бити дітей. Він постійно запитувався: «Що з цим робити?» — пригадує старший син.
Відповідь пришла наступного дня, коли у новинах Володимир побачив масовий протест українців на вулицях Києва та на Майдані Незалежності.
Тоді, за різними оцінками, на мітинг вийшли від 500 тисяч до 1 млн протестувальників. Це вже був Майдан, який ми знаємо і який увійшов в історію.
«Якось мама переказувала татові новини, і повідомила що виступав „афганець“ на телебаченні та запрошував усіх на Майдан. Тоді тато не знав, що це був Олег Міхнюк — Герой України, який пізніше загинув на Луганщині. Після того батько нашвидкуруч зібрав речі і купив квиток на найближчий потяг до Києва. Мама намагалася його затримати, але тато сказав — там твориться історія України і я маю там бути», — переповідає молодший син Ярослав.
Третього грудня на Майдані Володимир розпитував, де знаходиться «афганський» намет. А вже вже за кілька днів він, у складі восьмої афганської сотні, в спартанських умовах відстоюватиме європейські інтереси України.
На той час «анфганцям» на Майдані поставили конкретну задачу — бути щитом між протестувальниками і «Беркутом». Втім, чим більше Володимир та його побратими знаходились на головній площі Києва, тим краще вони розуміли, що в Україні відбувається справжня революція.
«Тепер вже не батько, а ми спостерігали за подіями на Майдані з екрану телевізора. Все палає, все у чорному диму, гарі… Схвильовано дзвонимо татові, щоб дізнатися, як він там. Натомість він не думав, що ми в режимі онлайн бачимо, як розгортаються події, та заспокійливо нам відповів: «У нас все нормально. В наметі п’ємо чай», — з усмішкою згадує Ярослав.
Після Майдану - на війну
Повернення Володимира до сім’ї з Майдану в Херсон було недовгим.
Він волонтером поспішав на схід України. Навесні 2014 року, коли був створений 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», чоловік почав возити теплі речі, спорядження, медикаменти та їжу хлопцям на передову. А вже за місяць він разом із побратимами-афганцями добровільно поповнив ряди захисників у складі цього батальйону.
«Я був у рейсі, коли батько мене набрав та повідомив, що йде воювати на схід. Сказав: „Треба хлопцям допомогти“. Матері попросив не казати», — говорить Андрій.
У липні батальйону «Айдар» була поставлена задача допомогти бійцям одної з бригад вийти з оточення у Луганському аеропорті, вивезти поранених та, власне, розблокувати аеропорт. Операцію бійці виконали за кілька днів. Однак, Володимир дістав важке поранення і дізнався про звільнення аеропорту вже у шпиталі.
«Ушкодження він отримав через розірваний між двома танками фугас», — кажуть сини. Військових ушпиталили до Харкова, а звідти відправили до Києва.
Активна діяльність у Києві: забіги, свята та волонтерство
У 2015 році Володимиру запропонували посаду у Державній службі у справах ветеранів. А за три роки — очолити київський відділ Міністерства у справах ветеранів України.
Нове Міністерство створювали на зразок «свій до свого», коли ветерани допомагають іншим ветеранам адаптуватись до суспільного життя та працевлаштуватись.
Робота Володимиру подобалась. У неї він занурювався максимально.
«Батько допомагав воїнам з лікуванням і психреабілітацією. Про нього казали: «Допомога 24/7». За його сприяння видали два томи книги «Нескоренні» (автор Валентина Розуменко), в яких розповідаються історії реальних людей, які пройшли війну. А ще, завдяки його ідеї в Україні започаткували «День Добровольця» (14 березня, — ред.) та «День Кіборга» (16 січня, — ред.). За ініціативи батька створили Консультативну Раду у справах ветеранів війни та сімей загиблих захисників при Президентові України. Окрім того, він заснував ГО «Українська асоціація інвалідів АТО», — перелічує Андрій.
Окрім того, Володимир був співорганізатором щорічного забігу — «Шаную воїнів, біжу за героя України». З сотнями учасників та тривалими пробіжками по центру Києва. А в цьому році цей забіг відбувався у різних кутках світу, де тільки є українці.
Цей період життя Володимиру подобався. Чоловік перевіз родину до Києва. Робота й здорове дозвілля з рідними — все, що було потрібно Герою для спокійного та затишного життя, яке, здавалось, налагоджується…
Війна та служба в ТРО
Як і у більшості українців, ранок 24 лютого в родині Примаченко розпочався швидко та нервово.
Дружину та молодшого сина Володимир відправив на захід України. А сам залишився у Києві. Тоді ніхто й не підозрював, що бачаться з батьком востаннє. Всі, окрім Андрія, який тоді був у рейсі.
«Його голос був знервований, а це батькові непритаманне. Він стисло описав напружену ситуацію у місті та наголосив: йде до військкомату», — згадує Андрій.
Проте там Володимиру відмовили у мобілізації: мав другу групу інвалідності внаслідок війни в зоні АТО. Вийшовши звідти, він зібрав побратимів-айдарівців та добровольців, і пішов у ТРО м. Києва.
«Він був одним з ініціаторів та координатором створення ТРО в одному із районів Києва. Там він був командиром роти. І вже в другій половині дня 24-го лютого чоловіки були готові до оборони столиці», — додає він.
Родині Володимир подробиці локальної оборони не розказував. Мовляв: все закінчиться, сядемо за стіл і вже тоді розповім, як воно було. Навіть телефоном близькі говорили обережно: практика від 2014 року.
А коли захисники спільними зусиллями витіснили російських найманців з Київщини, айдарівці рушили на схід України. Як колись у 2014 році…
Родині Володимир сказав: «Зараз у нас є можливість закінчити цю війну. Назавжди. Хто як не ми це зробить?!».
І він поїхав.
Нерівний бій та миттєва загибель
В середині травня цього року їхня рота укріплювала позиції на Донеччині. Дружину заспокоїв: «Їду ненадовго. Треба нашим допомогти».
Своїми солдатами Герой опікувався, як синами вдома. Одним на пост принесе торбину з водичкою та цукерками, іншим — по ще одній парі шкарпеток на нічне чергування. І таке турботливе відношення проявлялось у всьому. Мудрий, врівноважений та завжди позитивний командир Примаченко «Херсон».
«Складно, але ми справимось», — стисло відповідав на повідомлення родини Герой.
І лиш за кілька днів до загибелі старшому сину зізнався: сили нерівні. У ворога багато важкої техніки, якою він безперестанку гатить по позиціях ЗСУ. Втім найтяжчий бій був попереду.
5 червня Володимир разом із трьома військовими з роти намагались зупинити ворога на позиції, де стався прорив. Їх почали накривати усім, чим можна. Смерті уникнути було неможливо…
«Єдине, знаю зі слів побратимів, він загинув миттєво, і не відчував болю… Побратим, який опізнавав батька, сказав: від тих травм не мучився…», — зітхає Андрій.
Це сталося під Бахмутом, де ворог дотепер залучає усі свої резерви й контратакує.
Додому тіло Героя повернули на десятий день. Труну не відкривали — заборонили побратими, оскільки полеглий захисник мав сильні поранення. Зі слів синів, це і на краще. У пам’яті батько залишиться неушкодженим та усміхненим.
Поховали Героя на Лук’янівському кладовищі, на алеї загиблих воїнів.
Немає коментарів:
Дописати коментар